Любешівський район

ЗОШ І- ІІІ ст. с. Великий Курінь

На XVІІ Всеукраїнський конкурс учнівської

творчості, що проходить під гаслом

«Об′єднаймося ж, брати мої» у номінації

«Історія України і державотворення»

Відродження народних звичаїв та обрядів, традицій та ремесел  рідного краю

(дослідження)

2018

ЗОШ І-ІІІ ст. с. Великий Курінь

Адреса: 44210

вул. Незалежності, 54

с. Великий Курінь

Любешівського району

Волинської області

Крисько Дарина Юріївна,

07.04.2003 р. народження,

учениця 9 класу  ЗОШ І- ІІІ ст. с. Великий Курінь;

Крисько Катерина Юріївна,

31.03.2005 р. народження,

учениця 8 класу ЗОШ І-ІІІ ст. с. Великий Курінь.

Керівник Крисько Любов Григорівна -

заступник директора з навчально-виховної роботи,

вчитель історії та народознавства

ЗОШ І- ІІІ ст. с. Великий Курінь

Тел.: 9-55-19, моб. 0962394395,

електронна адреса: School_vk@ukr.net

Анотація

Любов до Батьківщини — це, перш за все, любов до місця, де ти народився, сказав перше слово, зробив перший крок, ступив у доросле життя. Куди б не закинула тебе доля, священним буде це місце, в яке завжди хочеться повертатися. Зветься воно малою Батьківщиною. Малі Батьківщини зливаються в цілу країну, до якої кожен її громадянин відчуває піднесені почуття — любов, патріотизм, гордість, захоплення.

Дане дослідження стосується історичного минулого українського народу, його звичаїв і традицій, обрядів, ремесел і промислів. Наука, що досліджує етнічні спільноти називається народознавством – що означає систему знань про конкретний народ, особливості його побуту і трудової діяльності, національний характер, світогляд, історико-культурний досвід, родовід, спосіб життя і виховання, рідний край.

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету та завдання.

У другому розділі «Історичний розвиток українського народознавства» йдеться про те, що народне декоративно-прикладне мистецтво України розвивалось в двох основних формах: домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли пов'язані з ринком. Ці форми йшли паралельно між собою взаємозбагачуючись, хоч кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів.
 Професійно-декоративне мистецтво - результат творчості людей талановитих із спеціальною художньою освітою. Проте вироби особливо обдарованого майстра завжди виділяються і є свого роду шедеврами народної творчості.

Третій  розділ  «Основні заняття українців в давнину. Домашні промисли та ремесла» містить матеріал про те, що в давнину розвивалися різноманітні ремесла і промисли, зокрема: писанкарство, кушнірство, художня обробка деревини, вишивка і інші. Але найпоширенішим і найдавнішим ремеслом було ткацтво. Воно виникло ще в період первіснообщинного ладу і представляє собою тканини, з яких люди шили одяг, утеплювали житло, прикрашали оселю. Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке зберегло багатовікову історію і глибокі традиції.

У четвертому розділі «Ткацтво – найпоширеніше ремесло на Поліссі» розповідається про ткацтво, яке побутувало на Поліссі. Тканини виготовляли на території Волинського Полісся ще у глибоку давнину. І навіть в часи найбільшого гноблення української нації, коли Литовське князівство, в складі якого перебувала Волинь, підпадає під владу Польщі, зазнає спустошливих наскоків татар, одяг українки був прикрашений вишивкою.

П′ятий розділ «Відродження народних звичаїв та обрядів, традицій та ремесел рідного краю» містить матеріал, що свідчить про відродження ремесел свого краю, таких як: вишивка, ткацтво, плетіння, різьба по дереву, соломо- та лозоплетіння у Великокурінській ЗОШ І- ІІІ ст. Педагоги школи розуміли, що багатовіковий художній досвід односельчан не повинен зникнути, забутись. Підростаюче покоління українців має зберегти, відродити і примножити культурну спадщину свого народу. Особливо плідною та результативною стала робота по відродженню ткацької справи.

Висновки містять узагальнюючий підсумок проведеного дослідження. Робота доповнена змістовими додатками, що містять світлини.

Зміст

І.Вступ ……………………………………………………………….6

РОЗДІЛ ІІ

«Історичний розвиток українського народознавства»…………………….………………………………………………7

РОЗДІЛ ІІІ

«Основні заняття українців в давнину. Домашні промисли та ремесла» ……………………………………………………………………………………….9

РОЗДІЛ ІV

«Ткацтво – найпоширеніше ремесло на Поліссі» ………………………….10

РОЗДІЛ V

«Відродження народних звичаїв та обрядів, традицій та ремесел рідного краю»………………………………………………………………………………..13

Висновки……………………………………………………………24

Використана література………………………………………….25

Додатки……………………………………………………………..26

І. Вступ.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому власне духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Феноменально багата українська обрядовість  активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття.  Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовного живлення національного організму. З проголошенням незалежної України люди повернулись до своїх животоків.

Щоби по справжньому пізнати свій рідний народ, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, вченими, але й ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі, передавалася з покоління в покоління, безперервно розвивалася і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувалися, поширювалися, тобто ставали традиційними.

Ця традиційна культура тісно пов’язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах, традиційних знаннях, мистецьких виробах, творах усної народної творчості.

Одним із завдань оновлення змісту освіти є відродження культуротворчої функції школи, прилучення школярів до народних надбань, національної історії, культури, традицій, звичаїв в органічному взаємозв'язку із загальнолюдською культурою. Реалізації цієї мети сприяло введення до навчальних планів школи ряду нових предметів національної культури, зокрема курсу "Народознавство".

Відродити духовність, повернутись до народної педагогіки покликана сучасна школа. Наші діти повинні знати свій родовід, звичаї, традиції, обряди, які пов'язані з народним календарем.

ІІ. Історичний розвиток українського народознавства

Людина живе в оточенні краси і різнобарвності, витонченості форм природи, уміє бачити красу в навколишньому світі і сама творить предмети краси. Мистецтво творити, оздоблювати ужиткові вироби з'явилось і удосконалювалось з часу появи людства на землі. Уміння прикрашати своє оточення розвивалось у взаємозв'язку з потребами людини: створити житло своє естетичнішим, оздобити посуд, одяг, різні побутові речі. Це мистецтво поступово набувало своїх регіональних особливостей, входило в національну культуру, звичаї народу.

Народне декоративно - прикладне мистецтво втілює в собі талант народу, його мудрість, розуміння краси і добра, його життєствердне світобачення. Воно нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Між звичайними побутовими творами з дерева, глини, каменю і предметами народного мистецтва не існує чіткої межі. Якщо народний майстер свідомо і цілеспрямовано посилює художню виразність форми, конструкції і цілісності орнаментальних структур, то такий виріб сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва. Ремеслом називають дрібне, ручне виготовлення готових виробів при відсутності поділу праці. Народне декоративно-прикладне мистецтво України розвивалось в двох основних формах: домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли пов'язані з ринком. Ці форми йшли паралельно між собою і взаємозбагачуючись, хоч кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів.
 Професійно-декоративне мистецтво - результат творчості людей талановитих із спеціальною художньою освітою. Проте вироби особливо обдарованого майстра завжди виділяються і є свого роду шедеврами народної творчості.

Народне мистецтво не піддається моді, як буває у професійному, не залежить від неї, воно більш традиційне, ним повністю управляються незмінні закони краси душі народу. Майстри самодіяльної художньої творчості працюють не за законами художньої творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Найпоширенішим видом декоративно-прикладного мистецтва є вишивка. Це орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконані ручними або машинними швами. Вишиванням на Україні займались майже виключно жінки. Кожен регіон України має свої традиційні техніки і кольори вишивки. В'язання - популярний вид в Україні домашнього заняття, полягає у виготовленні суцільного полотна, або окремих виробів переплетенням нитки у вигляді петель. Інструментами для в'язання є дерев'яний чи металевий гачок, спиці. Також поширене машинне в'язання. Поширене мистецтво вибійки і розпису тканини. Набиванка, вибиванка, мальованка - це тканини з візерунками нанесеними з допомогою фарби і дощок. Вибивані дошки різьбярі виготовляють з грушевого і липового дерева. Художня обробка шкіри - вид декоративно-прикладного мистецтва із специфічними прийомами формоутворення, оздоблення, утворює чимало естетично досконалих побутових речей, взуття, одягу. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а з ХХ ст. - штучна також. Здавна в Україні займаються виготовленням виробів із глини, пластичного і порівняно твердого матеріалу для посуду і декоративних речей, керамікою. Глина тверда після випалювання, має широкий спектр забарвлення: від білої, кремової, вохристої до червоної, коричневої, темно-сірої. Чарівного ефекту керамічним виробам надають кольорові глини (ангоби), а також прозорі поливки (лазурі). Художня обробка дерева - найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва. За формоутворюючими техніками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, токарство, столярство та декоративне різьблення. Художнє плетіння - процес виготовлення творів, виробів з природних, рослинних матеріалів. Для плетіння використовують гнучкі матеріали: лоза,  рогіз, стебла соломи із жита, пшениці. За зовнішнім виглядом плетеної площини виділяють суцільне, візерунчасте, ажурне плетіння. Писанкарство має стародавнє, язичницьке коріння, характеризується вишуканими, символічними орнаментальними мотивами, які чітко підпорядковуються формі яйця. Для розпису писанок використовують бджолиний віск ледь розріджений парафіном, різноманітні барвники натурального походження, хімічні (анілінові фарби).
Ажурні візерунки із шкіри, тканини як прикраси одягу побутували в минулому на всій території України. Витинанкою декорували кептарі та кожухи. Українські народні паперові витинанки, як прикраси сільських хат з'являються всередині ХІХ ст. з геометричним, рослинним, зооморфним і антропоморфним орнаментами. Нескладні для опанування прийоми витинанки дали чудові зразки прорізного паперового декору в якому втілені вічні символи природи.

ІІІ. Основні заняття українців в давнину. Домашні промисли та ремесла

Ткацтво. Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке зберегло багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов’янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних скульптур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально –економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно – географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно – естетичні запити українського народу.

Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена.

Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого — вертикально встановлена рама.

Численні археологічні знахідки прядильно – ткацьких знарядь (пряслиць для веретен, кам’яних і глиняних тягарців для витягування основи у вертикальних ткацьких верстатах) засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільської культури.

Значного піднесення ткацьке ремесло зазнало в добу заліза, у період розквіту скіфської культури.

Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканин виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманітні пам’ятки ткацького виробництва прослов’янських племен. Ткацтво - це одне з найдавніших ремесел. Воно виникло ще в період первіснообщинного ладу і представляє собою тканини, з яких люди шили одяг. Згодом виникла потреба і утеплити своє житло. В цей період виникли килими. Вони були виконані найстарішою ткацькою технікою-килимовою і прикрашені простим геометричним орнаментом. Згодом стали виготовляти складні килими - наприклад, ворсові з рослинним орнаментом. А в ХVIII столітті килимарство набуло вже великого поширення на Україні. Побутовим було вживання килимів, ними прикрашали ослони, так звані лавочники, столи, скрині, підлоги, постіль, сани, завішували стіни. Килими виготовляли на верстатах двох типів - вертикальних і горизонтальних.

ІV. Ткацтво - найпоширеніше ремесло на Поліссі

Мистецтво вишивки та ткацтва широко розповсюджене на Волині і є найдавнішим видом орнаментації тканин, в яких віддзеркалюється висока художня культура, побут цього краю, творчість його народу.

Тканини виготовляли на території Волинського Полісся ще у глибокій давнині. Археологи міркують, що орнаментація їх відноситься до часів неоліту. Такі найпростіші мотиви орнаментів «в ялинку», «в ромби», «трикутники», «хрест» зустрічаються і в сучасному декорі народних тканин.

І навіть в часи найбільшого гноблення української нації, коли Литовське князівство, в складі якого перебувала Волинь, підпадає під владу Польщі, за­знає спустошливих наскоків татар, одяг українки був прикрашений вишивкою, цілком заміняв їй паспорт. Якщо в село прибувала незнайомка, то не було по­треби розпитувати хто така, звідки? Одного погляду на орнаменти її одягу було досить, щоб визначити з якого вона села, скільки їй років і, навіть, чи любить її чоловік, скільки в неї дітей. І всім було зрозуміло, чому в святковий день підтикала селянка поділ плахти /запаски/ і йшла вулицею — так вона демон­струвала узори, вишиті по низу сорочки. Багато чого міг прочитати той, хто розумів мову шифру, який майстрині спеціально закладали в орнамент.

Упродовж століть народні майстри створили своєрідну мову, якою вміло користувалися. Окремі види і елементи орнаменту мали власну, лише їм прита­манну, техніку виконання. Високий художній смак виявився в умінні застосовувати орнамент відносно розміру тканини, її форми та призначення, підбирати матеріал, ритміку чергування смуг, ширину, співвідношення між собою та щодо тла. Все це широко використовувалося в народному побуті для прикра­шання житла і одягу, а також мало обрядове та ритуальне значення. Такі речі ще й тепер зберігаються у багатьох сім'ях у шафах, скринях як пам'ять про минуле, рідних, близьких.

Вчені-психологи відмічають, що сучасна людина, милуючись орнаментом, насолоджується лише його формальною побудовою. Але в цих гармонійних знаках є ще дещо. Бо не тільки прикрасою є орнамент.

Відомий дослідник історії і культури Б. Рибаков писав: «Знайомлячись з дивовижними візерунками, ми рідко замислюємось про їх символіку, рідко шукаємо в орнаменті зміст. А між тим, в народному орнаменті, як і в древніх письменах, відклалася тисячолітня мудрість народу.»

На Поліссі і до наших днів збереглися давні техніки виконання узорів, народні назви мотивів і, що найцінніше, самобутній колорит тканин і вишивок. Серед узорного ткання та декорування тканин  найбільш поширеною на Волині була техніка ручного  перебору — «перетику», «набірування», «ткання під дошку», які в народі називали «вишиванням». Техніка ткання обумовила виникнення геометричних орнаментальних мотивів. Вони представляють одну велику групу в орнаментиці волинського ткацтва, а деякі елементи орнаменту можна зустріти в декоруванні гончарного посуду та у візерунках сучасної різьби по дереву.

Геометричний орнамент багатий і різноманітний. Він найбільш поширений у народному ткацтві та вишивці північно-східної частини Волині —Любешівському, Камінь-Каширському, Старовижівському, Ковельському, Маневицькому, Ратнівському, Любомльському та Шацькому районах.

Особливістю волинського ткацтва було і залишається поєднання активних кольорових акцентів перебірного ткацтва з фактурним візерунком білого чи сірого тла. До предметів хатнього вжитку відносяться скатертини, або як їх ще називають місцеві жителі, «обруси», «портовини» .Переважно вони двопілкові, зшиті посередині з'єднувальним швом — сірими чи кольоровими нитками, або змережені.

На сучасне ткацтво впливають і реалії нашого життя: поруч із традиційни­ми нитками з льону або коноплі все частіше використовуються синтетичні різ­новиди пряжі — меланж, акрил, тощо, переосмислюються зразки із сусідніх ре­гіонів не тільки України, а й південної Білорусі. В кращих роботах майстрам вдається досягти гармонії кількох контрастних кольорів, уникаючи строкатості.

У візерунковому ткацтві Волинського Полісся основним домінуючим ко­льором є червоний або вишневий, поєднаний з невеликою кількістю чор­ного.

У своїх роботах народні майстрині використовують старовинні взірці волинського ткацтва і вишивки, що зберігаються у музеях Луцька, Львова, Києва, у приватних колекціях. Митці творчо переосмислюють давні зразки, створюють нові сучасні вироби, що мають своє обличчя, методику, настрій, що свідчить про багатство і розмаїття волинського мистецтва, про високу майстерність народних майстрів минулого і сьогодення. Їх вироби позначені багатою художньою уявою і поетичним сприйняттям оточуючого світу.

Українська вишиванка, колір червоний і чорний. Один — то любов, другий — журба. Коли ж говорити про давні традиції цього виду народного мистец­тва, то обом їм належить чільне місце. На рушниках, що ними прикрашали свої оселі волиняни, іноді важко визначити, якого з них більше на білому полотні. Скупим було життя на радість, щедрі­шим на сум. І ділили вишивальниці ті кольори навпіл, вкладаючи у червоний усі свої сподівання.

Орнаменти-обереги, дійшовши до нас крізь тисячоліття, вже багато первісного втратили, але разом з тим відбувся природний відбір і залишились ті елементи, які були найбільш зрозумілі та характерні, а найголовніше — мали належний естетичний вигляд. Адже від уміння створити свій інтер'єр залежав престиж дому, а одяг для найдорожчих людей та для особливо святкових подій прикрашався вишивкою. Вдосконалювалися та спрощувались елементи вишивки, змінювалися навіть техніки виконання. І в наш урбаністичний час вишивка вже активно стала входити у міське життя як символ національного відродження і, може, і як нагадування про родове коріння жителів ін­дустріальних центрів.

V. Відродження народних звичаїв та обрядів, традицій та ремесел рідного краю

В незалежній Україні національно-культурне відродження  нашого народу стало реальністю. Все більше і більше зростає інтерес до минулого своєї Батьківщини, краю де народився і живеш, де виросло не одне покоління родичів, близьких і знайомих. А святе відчуття Батьківщини починається саме з батьківського порогу; свого села чи міста; вулиці, де пройшло дитинство; калини, яка росте біля порогу рідної хати; маминої пісні і власного родоводу. Ці почуття передаються із покоління в покоління з молоком матері. Знати своє коріння і свою історію, любити його – це найсвятіша і найдорожча потреба кожної порядної і поважаючої себе людини. Без знань про все це годі говорити про національну культуру, гідність, самовідданість і менталітет.

Знання свого краю – невід’ємна частина духовності дитини, важливий засіб забезпечення нерозривного зв’язку минулого нашого краю з вітчизняною і світовою історією. Краєзнавство покликане стати своєрідним виявом поєднання макро- і мікрорівнів, допоможе дітям читати книгу життя через крихітні частинки минулого не лише очима, а й розумом, самостійно розібратись куди веде шлях їхніх батьків і дідів, усього нашого народу.

Заглянути в майбутнє неможливо без знання минулого, нашої історії. Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем виробника, але їх розв 'язання неможливе без знання досягнень минулого.

Українці здавна займались різноманітними ремеслами і промислами. Деякі з них збереглися й до наших часів. Особливе місце серед родинних ремесел займало ткацтво.

Ще в добу Київської Русі ткацтво було найпоширенішим ремеслом. На теренах західної України ткацтво починає розвиватися з V тис. до н. е. ,а на Волині в 2400-2100 рр. до н. е. , яке має дунайське походження. Розквіт ткацтва на Поліссі датований XVI- XI ст. до н. е. Літописні записи Х-ХХ ст. казують на виробництво тканин з льону та конопель.

У книзі “Художня тканина західних областей УРСР» автор Сидорович С. Й. подає такі відомості “Археологічні дослідження залишків ткацького знаряддя пізньонеолітної доби свідчать, що тканини та інші вироби з волокна вже тоді були загальновживаними... Ткачі племен трипільської культури вміли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням і були обізнані з технікою в”язання та плетіння».

У писемних джерелах згадується про значну кількість сільських ремісників на Волині у 1570 році, зокрема, в Луцькому повіті - 134, Володимирському - 98. З податкових списків / ХУІ-ХУШ ст../ дізнаємося: одним із видів натуральних податків селян, була десятина від збору льону та конопель, що й сплачували у вигляді “ мотків”.

Щороку сім”я здавала по 3-4 мотки.

Матеріалом для виготовлення ткацьких виробів слугували нитки, які, в свою чергу, вироблялися з вовни, конопель, льону.

Характеризуючи поширення і масовість ткацтва на Волині, один з дослідників ще в 1850 році писав: ”Льон і коноплі висіваються в потрібній кількості і щорічний посів цих рослин становить близько 25-ї частини від усього посіву в губернії”

Льон- довгунець вирощувався на території нашої області здавна, але переважна більшість посівів цієї культури /до 60%/ зосереджена була в північних районах області. У стеблах льону волокно становить 20-30 % маси, у найкращих сортах до 32 %.

Цікавим є процес обробки рослинного волокна і виготовлення ниток: сіяли льон отримували стебла, які при достиганні обмолочували і сушили на сонці. Коли стебла висихали, їх ламали, били в спеціальних м”ялицях, внаслідок чого відходили шматки основи стебла, так звана костриця (грубі, здерев”янілі частини стебла). Ретельніше відділялася костриця за допомогою терниці. Після цього волокно добре просушували на сонячному місці або у печі. На цьому процес виготовлення ниток не закінчувався, бо волокно було грубе. Тому воно ще оброблялося на дротяній щітці чи щітці з свинячої щетини. Лише тоді з вичесаного волокна пряли нитки.

Звичайно старожили використовували для прядіння коноплі і вовну. Пряли нитки з волокон та вовни на прядках (“погас” , “кужілка”, "коловороток”). На ручних прядках пряли веретеном, закручуючи його пальцями. Веретено з напряденою ниткою називали починком.

У другій половині XIX століття заможні селяни стали використовувати більш удосконалені знаряддя прядіння- ножні прядки. Вони були двох типів: вертикальні і горизонтальні (залежно від розміщення колеса). Саме полотно ткали на ткацьких верстатах, користуючись човником. Із статистичних даних західних районів Полісся довідуємося, що у Волинському воєводстві 20-30-х років XX століття було понад 44 тисячі верстатів, у Поліському- понад 55 тисяч.

Застосовувалися різні типи верстатів ( так звані “кросна”).

На верстатах ткали полотно, з якого шили білизну і використовували для рушників та простирадл. Для цього його відбілювали особливим способом . З вовняних ниток ткали килими, попередньо фарбуючи їх. З вовни виготовляли також сукно для пошиття верхнього одягу. З грубого конопляного волокна робили мішкову тканину.

Розмаїття ткацьких виробів свідчить не тільки про потребу селян, а й про вміння окремих родин виготовляти гарні речі, які могли конкурувати з іншими. Наслідком цього було те, що деякі родини отримували замовлення від конкретних осіб.

Сучасне ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Але на сьогоднішній день виготовлення ткацьких виробів кустарним способом відходить у минуле. На зміну легким рухомим верстатам, які розміщувались у хаті, прийшли модернізовані прядильні та ткацькі цехи на комбінатах.

І все ж, у часи комп’ютеризації і нових форм господарювання ми змушені звертатись до наших самобутніх коренів. Хто знає, можливо незабаром на основі ткацького верстата буде створений новий пристрій для виготовлення тканини незвичайної краси і якості.

З покоління в покоління передавались знання і вміння ткати. Самобутнє народне ремесло живе. Його красі та неповторності не дають згаснути умілі руки закоханих у це ремесло майстринь.

Багато таких майстринь проживає в селі Великий Курінь та Проходи. Ми з дитинства були свідками того, як довгими зимовими вечорами наші бабусі, а потім і мами, сиділи за верстатом і ткали рушники, простирадла, килими. Спочатку цікавість, а потім бажання перейняти, навчитись, спробувати самим і спонукали нас організувати на базі нашої школи творчу майстерню по ткацтву. Ми займалися і вивченням історії розвитку ткацтва в наших селах.

На початку 90-х років педагогічний коллектив Великокурінської ЗОШ І-ІІІ ст. розпочав роботу по відродженню ремесел свого краю, таких, як: вишивка, ткацтво, плетіння, різьба по дереву, соломо- та лозоплетіння. Проводились ці заняття на спеціально відведених годинах та в позаурочний час.

Особливо плідною та результативною стала робота по відродженню ткацької справи. Для цього тут були всі передумови. Села Великий Курінь та Проходи, звідки діти ходять до школи, в етнографічному плані особливі в районі. Тут здавна процвітає ткацьке ремесло. Нині на їх території налічується близько тридцяти діючих верстатів. Вироби ткацтва сільських майстринь побували на багатьох районних, обласних і навіть Всеукраїнських виставках декоративно-прикладного мистецтва. Ці вироби також купують для музеїв, для оздоблення інтер'єрів Українського дому в Канаді та Аргентині. Були замовлення і від української діаспори з Бразилії та Америки. Кілька років підряд в ці села приїжджає директор Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара" - Петро Гончар з метою придбання тканих та вишитих речей для свого центру.

Педагоги школи розуміли, що багатовіковий художній досвід односельчан не повинен зникнути, забутись. Підростаюче покоління українців має зберегти, відродити і примножити культурну спадщину свого народу.

 Знайшовся і керівник цієї справи - вчитель історії Крисько Любов Григорівна, сама залюблена в ткацтво і чудова ткаля. Ткацьку науку перейняла від матері та бабусі, старшої сестри.

В школі було відведено спеціальну кімнату, куди перенесли ткацький верстат, подарований школярам старожилами села. Склали програму навчання і робота розпочалася.

Спочатку це були уроки народознавства, на яких вивчалась історія розвитку ткацтва, а практичні навички поглиблювали в позаурочний час на заняттях гуртка. Так поступово і сформувалась творча майстерня.

Навчання в майстерні розраховане на три роки. Перший рік дівчатка (а це, як правило, учениці дев'ятого класу) знайомляться з основами ткацтва, виконують роль помічників: сучать нитки на цівки, подають і міняють човники, тримають дошку при створенні на полотні орнаменту, перекручують воротило, настроюють підніжки, перемотують мітки в клубки.

На другому році навчання діти освоюють технологію ткацтва, набувають і закріплюють практичні навички, тобто працюють за верстатом, виготовляючи просте полотно із нескладним орнаментом.

І, лише на третьому році дівчатка працюють з кольоровими нитками: тчуть серветки, доріжки, рушники, відтворюючи орнамент  за зразком та пробуючи їх створити самі.

В школі виготовлено стенд "Наші вироби" - це постійно діюча експозиція, на якій розміщують виткані юними школярами колективні та індивідуальні вироби: рушники, серветки, накидки, доріжки, фартухи та інші речі.

Керівник Любов Григорівна зуміла прищепити дітям любов до цього старовинного ремесла. Дівчатка охоче відвідують заняття, старанно вчаться

працювати за верстатом, оволодівають непростою технікою ткацтва. Любо дивитися на їх роботу, коли накладені одна на одну нитки творять візерунчасте полотно. І все це робиться з любов'ю, щирістю, добрими помислами. Вироби юних ткаль вже можуть позмагатися з виробами відомих сільських майстринь.

І, як результат такої копіткої праці, прийшло заслужене визнання: дитячі вироби із Великокурінської творчої майстерні по ткацтву неодноразово експонувалися  на районних та обласних виставках.

В лютому 2000 року шкільні вироби були представлені на VI Всеукраїнському зборі майстрів народних ремесел в м. Києві. Ткаля Юлія Кундік - десятикласниця цієї школи - стала переможцем секції "Ткацтво". Один з рушників, витканих великокурінськими умільцями, був  подарований Президентові України Л.Д.Кучмі.

У 2005 році учениця 11 класу нашої школи Бубало Юлія була учасницею VІІІ Всеукраїнського збору майстрів народних ремесел в м. Києві. В номінації «Ткацтво» вона здобула ІІІ місце.

У 2011 році вироби юних майстринь були представлені на Президентській виставці у м. Києві.

У 2012 році учениця 11 класу Мацерук Марія зайняла І місце на обласному рівні у Всеукраїнському конкурсі «Моя Батьківщина – Україна» в номінації «Із батьківської криниці».

Багато  випусків юних ткаль з Великокурінської ЗОШ пішли в самостійне життя, маючи міцні навички ткацтва. Чи стануть вони в майбутньому справжніми майстрами, покаже життя і час. Але в одному педагоги переконані: ткацтво залишиться для цих дітей тим невичерпним джерелом, яке живитиме серце і душу!

(Фото додаються)

На факультативних заняттях з народознавства учні вивчають звичаї та обряди українців, зокрема ті, які відбувалися в нашому селі. При сільському клубі діє народний аматорський колектив «Оргінії», керівником якого є  Віра Круковець.

Учні нашої школи є активними учасниками концертів, обрядів, зокрема:

Обряд «Бакуси»

Ватага хлопців ходила від хати до хати закликати весну. Ходили,  зазвичай, на Масну (Масляну) неділю. В цей гурт входили: козак, жандарм,  жид, циган, гармоніст та нечиста сила. Козак, на робленому солом’яному конику, сидів верхи. Позаду нього сидів жандарм. Вони вдвох гукали хазяїна: «Хазяїне багатий, позволь весну зазвати». Коли господарі дозволяли, то вся ватага «заїжджала на конику» у двір, грали, танцювали. Жид знімав мірки, буцім-то шити кожухи, циган ходив і просив руки господині, щоб погадати,  нечиста сила намагався щось вкрасти з господарства (здебільшого курей). Обличчя у цигана та чорта були намазані сажею і вони намагалися поцілуватися з членами родини. По закінченні дійства господарі дякували «бакусам» і давали в торбу  гостинці: сирі яйця, млинці… В цей час дівчата  на масну неділю водили  за селом «вородар» (хоровод) і співали:

-Вородар, вородар

Одчинєй ворота.

Ой  хто ж там іде

Чи попове дитє?

Чи князьове дитє?

Ой куди ж воно йде?

У сад по цвитки  - 2 р.

Дивкам на вінки   і т. д.

Або:

Ой ти,  соловейко, ранняя пташенько,

Ой чого ти так рано з вирію вилітаєш?

З вирію вилітаєш на клуні сядаєш?

На клуні сядаєш, голосно щебечеш? і т. д.

Потім хлопці «бакуси» і дівчата грали в різні ігри: наприклад, у «явора», «ворона», всі разом танцювали хоровод і співали:

Загорілась діброва хорошая, зелена, зелена, зелена.

Йдіте хлопці гасити, в шєпках воду носити, носити.

Скільки в шєпци є води, стільки в хлопців є правди, є правди, є правди.

Скільки в небі зірочок, стільки в хлопців дивочок, дивочок, дивочок.

Після танців, ігор хлопці ділились з дівчатами гостинцями, які вони заробили на «бакусах».

(Фото додаються)

Обряд «А ми водили на Трійцю Куста від хати до хати»

На другий день Трійці дівчата збиралися гуртом і йшли до лісу, аби там одягнути «Куста». В кожної з учасниць було завдання приготувати елементи одягу для «Куста». Розходились дівчата по всьому лісі і через деякий час одна з учасниць виходила співаючи:

Ой не стий, не стий вербонько над водою.

Бо не хороша водиця  под тобою.

З її обіда не зварити, єю тілько нелюба отравити.

-Гей, дивчєта, де віте так довго ходите? Назбирали  зілля? Ходімо да будемо «Куста» наряджати. Обирали для «Куста» молоду да вродливу дівчину, щоби життя наших людей було хорошим. Одягали «Куста» зіллям, травами, квітами, наприклад, спідниця з лепехи, щоб люди були здорові;  голову пов′язували лєнтою, щоб дівчата заміж повиходили; дарували гілки клена, щоб у селі люди не сварились між собою; ще гілку ліщини, щоб не було сильної бурі і грому, щоб панував у селі мир і злагода. Вдягаючи «Куста» співали:

Поламалася з кореня ліщинонька,

Покохалася з козаком дівчинонька.

Покохалися да й одної години,

Занедужали обоє молодії.

Для дівки несуть усілякі догоди,

А козак просить хоч холодної води.

Ой дайте мені води з під зеленого куста,

Хоч просмажити да й козацькії вуста.

Одягнувши «Куста», вели його в село співаючи:

Ой Трійця, Трійця, да холодная роса,

Ой да не ходи моя милая боса.

Ой як же мені босенькій не ходити,

Ой нема кому черевички купити.

Ой куплю, куплю моя милая троє,

Ой як підемо до шлюбоньку обоє.

Господині, куди заходили дівчата з «Кустом» обдаровували їх пиріжками, солодощами. Люди радо зустрічали гостей, бо вірили, що вони цим самим приносили щастя в родину.

(Фото додаються)

Весільний обряд «Бити дика»

Наші предки в давнину придумували різні весільні ігрища. Наприклад,

обряд «Бити дика» проводили  на другий день весілля у перезві (це коли гості молодої приходили до молодого). Вже перед вечерею, коли добре втомились гості від танців,  сідали молодиці і співали:

Прилетіла тетеронька, -2р.

Чи готова вечеронька?

Тетеронька на лету впала,-2р.

Вечеронька на столі стала.

Але господарі не поспішали давати вечерю, мотивуючи це тим, що, мовляв, запаси харчів скінчилися, треба йти на полювання на дичину.

Ми йдем на полюваннє, -2р.

Дай боже спомаганнє.

Вола вбити, свиню сколоти,

Перезов накормити.-2р.

Відбувається імітація полювання: виходять двоє чоловіків з качалками(палицями) і розбивають глиняний горщик чи макітру. Гуркіт видається за  постріл. Все це супроводжується шумом, гармидером і раптом на долівку, від переляку, падає один із сватів. Свашки співають:

Чорного вола вбито,-2р.

Чорного рогатого, для роду багатого.

Було б вола не бити,-2р.

Було б свиню сколоти.

Було б свиню сколоти,-2р.

В її нема роботи.

Жінки підхоплюють свата (дика), кладуть на лавку, роблять штучне дихання, викачують курячим яйцем, дають «цілющі краплі» - горілку і сват оживає.Грають музики, всі гості танцюють знову приспівуючи:

Ой ,щоб тобі такий вік довгий, як у мене чоловік добрий.

До вечері постоли поплете, по вечері у комору заведе .

Батьки молодого виносять печене порося чи індика, бутель горілки і починають всіх частувати «диком» (тим, що вполювали).

Обряд «Дожинки»

Дія відбувається на жнивному полі. Дівчата, жнучи, співають:

Туман яром, да туман яром, гей, да туман долиною.

Ой да й не по правди молодий козаче, гей, да живеш з дівчиною.

Гей, дивчєта! Ану затягніте якеї веселішої, а то щось вельми спина починає боліти. Дівчата починають співати:

Ой жни, дівко,жито, ой жни не линуйся.

Єк вижнемо жито - на тобі женюся.

                Ще ти заміж не йшла, а я не вженився.

                В лузі при дорози сухий дуб розвився.

Посіяв я жито нема кому жати.

Покрсив я гречку – нікому в'язати.

                 Покосив я гречку нікому в'язати,

                 Прийде темна нічка ні з ким розмовляти.

- Хватить тобі Палажко язиком молоти, давай скоріше жни, бо ж бач єк ще далеко до краю.

- Ой, молодици, а мені пригадалася пісня ще моєї баби Ганни:

За горою, за водою – 2р.

Росте жито з овсюгою,-2р.

 А пшениця з лободою.

                Там Татєна жито жала-2р.

                З Ванюшею розмовляла.

Ой Ванюшамоя душа -2р.

Чи ти мене вірно любиш,-2р.

Чи ти мене з ума зводиш?

                 Вже Татєна не йде жати-2р.

                 Треба дитє колихати.

По закінченні пісні сама старша з учасниць підходить до дитячої неньки (колиски), яка на кілках вісить на полі, колише дитину і співає колискову:

Ой не стий, не стий вербонько над водою,

Бо не хороша водиця под тобою.

                 З її вбіда не зварити,

                 Єю тілько нелюба втравити.

Із жінками на полі працювали й діти – збирали колоски. А от і Дожинки…Одна з жінок залишає 9 стеблин жита, зав′язує їх червоною стрічкою, на землі розстеляє рушник і кладе окраєць хліба. Всі учасники стають на коліна і моляться «Отче наш» - тим самим дякують богу за хорошу погоду, що послав здоров′я дожати нивку. Жінки роблять вінок із жита і одягають на голову молодій дівчині і йдуть з поля співаючи:

Ой  дожинки, хазяїну, за сонця, дай же нам, хазяїну, червонця.

Ой дожинки, хазяїну, в добрий час, частуй, частуй, хазяїне добре нас.

(Фото додаються)

Висновки

Таким чином , дослідження «Відродження народних звичаїв та обрядів, ремесел і промислів» спонукає учнів до самостійної роботи, створює умови для індивідуальної та колективної творчої діяльності, сприяє вихованню у молоді патріотичних почуттів.

Протягом не одного століття наш народ змушували забувати свою мову, притоптували історію, його звичаї і традиції, щоб ми забули, хто ми, чиїх батьків діти. Ми нащадки не повинні забувати на якій землі ми народилися. Ми повинні гордитись своїми земляками, які незважаючи на різні політичні амбіції жили, працювали, примножували та передавали нащадкам безцінні скарби матеріальної та духовної культури.

Отже, кожний вчитель повинен прагнути до того, щоб краєзнавчий матеріал систематично використовувався у навчальній і виховній роботі, щоб в кожного громадянина України сформувалася національна самосвідомість, дбайливе ставлення до історичної спадщини, певна система знань про рідний край, заняття українців у давнину. При цьому важливо, щоб краєзнавчий матеріал відігравав не лише ілюстративну роль, а й забезпечував поглиблене розуміння найбільш яскравих сторінок історії та культури народу рідного краю, основних етапів розвитку його державності.

                                        Використана література

1.    Білаш О. Наука і культура. – К., 1989 р.

2.    Бущик П. Ми від роду - українці. - Луцьк: Вісник і К, 2004.

3.    Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний  нарис Вид.

Мюнхен. 1996 р.

4.    Грушевський М. Історія України-Русі. - К., 1991, т.1.

5.    Давидюк В. Про що не розкажуть легенди. Газета «Нове життя»,

12 січня 1990 р.

6.    Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. «Вища школа»,    

7.    Любешівщина,1996р., упорядник П. Бущик.

8.    Лозко Г. Українське народознавство. К., Вид. «Зодіак» - ЕКО,

1995 р.

9.    Мошинський А. Культура народна слов’ян.- Вільно.1829 р. т.1.

10. Науменко В. культура і побут населення України. – К., 1991 р.

11. Павлюк С. Українське народознавство. Львів. Вид. «Фенікс»,

1994 р.

12. Рубан В. Берегиня. – К.., 1992 р.

13. Скуратівський В. Покуть. К., 1992 р.

14. Тинчук В. Очима краєзнавця. Газета «Нове життя»,

 24 листопада    1993р.