Любешівський район

ЗОШ І –ІІІ ст. с. Великий Курінь

На І Регіональний конкурс есе

«Скарби минулого у спадок майбутньому»

Номінація «Легенди та бувальщини»

Спогади  старожилів

Супровідний лист

ЗОШ І-ІІІ ст. с. Великий Курінь

Адреса:44210

вул. Незалежності,54

с. Великий Курінь

Любешівський район

         Волинська область

Мацерук Назарій Валерійович

06.12.2000 року народження

учень 10 класу

Керівник Крисько Любов Григорівна

заступник директора з навчально-виховної роботи,

вчитель історії та народознавства

ЗОШ І - ІІІ ст. с. Великий Курінь

Тел.: 9-55-19, моб. 0962394395

                                 0952235170

Електронна адреса: School_vk@ukr.net

Спогади, спогади, спогади…

Щоб заглянути в майбутнє, потрібно знати минуле. Людина живе спогадами про прожите-пережите. У спогадах оживають картини минулого.

На уроках історії ми, учні Великокурінської ЗОШ І-ІІІ ст., проводимо дослідницько-пошукову роботу: збираємо матеріали з минулого наших односельців, щоби на прикладах їхнього життя виховувати в молоді патріотичні почуття.

Із спогадів Крисько Віри Євтухівни, жительки с.Проходи

     Залишилась сиротою в 3 роки від народження. Матері не пам’ятаю. Як підросла – все доводилось робити: в полі, по господарству. А як наставала зима – довгими вечорами пряли, шили, ткали, вишивали. Страшним лихом для народу була війна, окупація. Пам’ятаю як з літака скидали бомби, все кругом горіло, а ми ховалися по кущах.

Із спогадів Муравської Євдокії Петрівни, жительки с. Проходи

      Я народилась в 1922 році. Західна Україна була під Польщею. Школа була, але ми - діти, ходили до школи не завжди, бо батьки заставляли робити по-господарству: працювали в полі, пасли худобу. В 1933 році захворів на туберкульоз батько, згодом і помер у 33 роки. Лікувати не було коштів, тому баба лікувала його народними методами: «ковтунами» на голові, собачим м’ясом. Бувало так, що ми,  малі діти, доїдали ту їжу, бо батько вже і їсти перестав. Смачною вона для нас була, бо голод змушував. Хоч в нас і не було Сталінського Голодомору, але люди бідували.

Із спогадів Солошик Ірини Мартиянівни, жительки с. Проходи

     Мені вже 90 років, а я  добре пам’ятаю і життя за Польщі, і війну і післявоєнне лихоліття. Тяжко жилося поліщукам. Голод, злидні,хвороби косили людей. З 1931 по 1935 р. я навчалась в польській школі . Навчання велось виключно польською мовою. На польській мові можу розмовляти і зараз.5 класів закінчила з хорошими оцінками, про що свідчить «Свідоцтво».Під час війни я була в Німеччині «остарбайтером».

     Ще зовсім молодим помер мій чоловік, залишивши мене вдовою з трьома дітьми на руках. Тяжко працювала в колгоспі, на фермі, була листоношею. Один Бог знає як мені жилося. Але таких як я було багато. Згодом виросли діти, здобули освіту, професію. Маю внуків і правнуків. Тепер жити добре. Є хліб і до хліба. Але люди стали не щирі.

Із спогадів Солошика Тараса Тимофійовича, жителя с. Проходи

     Коли почалась війна мені було лише 14 років, а навесні 1944 р., у 17 років, я пішов на фронт. Не хочеться згадувати про ту трикляту війну, а згадувати є про що.  Пережили ми чимало біди. Голодні,із страхом про завтрашній день. Був я у запасному батальйоні, а в 1945 р. влітку нас кинули на Японію. Ще 3 роки служив по війні. Дякувати Богу, що вже більше 70-ти років ми живемо під мирним небом, а це вже ціле покоління людей не знає війни. Однак, не все в нас ладиться в сім’ях, в державі, а здавалося б тільки жити і бога хвалити. Але радіє душа ветерана, що дітям і онукам вони завоювали мир.

Із спогадів Гарбара Григорія Петровича, жителя с. Проходи

    Навесні 1944 року всіх чоловіків с. Проходи, здатних носити зброю, мобілізували на фронт. Ворог відступав. Бойові операції проходили в районі Прибалтики. Мені довелось воювати на фінсько - курляндській дузі, в боях за Кенінзберг. Радісно, зі сльозами на очах зустрічали День Перемоги. Та армія залишалася у бойовій готовності впродовж кількох років по війні. Повернувся додому в 1947 р.

Із спогадів Солошик Віри Григорівни, жительки с. Проходи

     Я - дитина війни, бо народилась в 1942 році. Війни не пам’ятаю, лише пам’ятаю, коли повернувся з фронту батько. Радості не було меж. Перші повоєнні роки були важкі. Батьки змушені були йти в колгосп, працювали на трудодні. Не було в що одягнутись, їжа одноманітна. Пам’ятаю хрущовський  кукурудзяний хліб. Це вже згодом в колгоспі людям стали платити гроші, в магазинах з’явились товари. А в часи горбачовської перебудови теж було по всякому. Вже більше 20-ти років живемо в незалежній Україні.  Хочеться вірити, що наші діти і внуки зазнають кращого життя.

Із спогадів Горщара Павла Гнатовича, жителя с. Проходи

    В травні 1941 року був репресований. Перебував у Красноярському краї. З листопада 1941 р. був перевезений в Саратовську область Артишівський район радгосп «Темп». Артишівським  райвійськкоматом в березні 1942 року був направлений на військовий завод, де перебував до березня 1947року.Я не винним був в тих подіях, що відбувалися в 40-х роках в нашому краї. Але все життя жив з острахом про завтрашній день. Реабілітований був в роки становлення незалежної України.

Із спогадів Горщар Марії Федосіївни, жительки с. Проходи

Ми були молодими дівчатами і часом  ходили до Любешова, щоб купити стрічки до спідничок, намисто… А магазини («лавки») мали в основному євреї. Коли одного разу ми прийшли до Любешова, то побачили жахливу картину, німці зганяли євреїв у центрі селища. Ми, налякані побаченим, поспішили назад… Кажуть, що сотні євреїв тут були розстріляні.

   Ще декілька тижнів могила кровоточила, з неї рвались  до життя живцем закопані , які стогоном наводили жах на перехожих. В очах очевидців ще довго стояло перекошене в усмішці обличчя есесівця, який пострілами в потилицю намагався «заспокоїти» особливо живучих жінок, дітей, старих людей, які молитовно просили в Бога порятунку.

Із спогадів Шпаковського Олексія Петровича, жителя с. Великий Курінь

Ці трагічні події відбувалися влітку 1943 року. Польська сімя  Янчариків проживала в районі Великокурінської сільської ради в урочищі Вістрово. Неспокійним був час. Ішла війна… Ходили чутки, що безневинних поляків убивали. Дійшли вони й до Франека Янчарика. Але він не зважав на це, казав, що він нікому нічого поганого не зробив. Сім’я Янчариків жила заможно, мала більше сотні гектарів землі, завидний маєток… Франек та його сини Домень і Юзьо були працьовитими і не хотіли віддавати своє багатство. Тому залишати  обійстя вони не збиралися. Куріном прокотилася звістка, що сімю Янчариків повбивали. Я, мій брат Григорій пішли поцікавитись, що діється в садибі Янчариків. Довго ми шукали господарів і нарешті їх знайшли в конюшні закопаних у гної. Батько Франек Янчарик і мати були розстріляні в голову, сини Домень і Юзько – замордовані.

   На другий день ми і ще кілька курінців ховали покійних на кладовищі

 с. Курінь. В одну яму поставили дві домовини батьків, а на верх – домовини синів.